Вклад ґеноциду

Н. Лігерос

Переклад Г. Маслюк




Tout notre héritage culturel est le fruit des apports de toutes les nations. Nous comprenons ceci d’autant mieux lorsque nous pensons combien appauvrie eût été notre culture si les peuples condamnés par l’Allemagne n’eussent point été capables, tels les Juifs, de créer la Bible ou de donner le jour à un Einstein, à un Spinoza; si les Polonais n’eussent été à même d’offrir au monde un Copernic, un Chopin, une Curie; si les Tchèques n’eussent produit un Huss, un Dvorak; si les Grecs n’eussent donné un Platon ni un Socrate; si les Russes n’avaient offert au monde un Tolstoï et un Rimski-Korsakov; les Français un Voltaire, un Montesquieu, un Pasteur; les Hollandais un Erasme, un Grotius et un Rembrandt; les Belges un Rubens et Maeterlinck; les Norvégiens un Grieg; les Yougoslaves un Negosti; les Danois un Kierkegaard.


Raphaël Lemkin


Якщо ґеноцид робить якийсь вклад, це, без сумніву, відчуття втрати. Тільки треба побачити цю втрату і уявити собі її прагматичне відображення у випадку, якщо вона власне сталася. Одночасно, в нашій боротьбі за визнання ґеноциду, ми часто забуваємо усвідомити відсутність тих, хто ніколи не народився внаслідок передчасної смерті його пращурів. Ми згадуємо жертви, серед них окремих людей, особливо, якщо знаємо про їх вклад у розвиток людства. Але хто спрямовує свою думку до тих, хто не отримав такої можливості? Відповідь є простою – Рафаель Лемкін. Мова йде про творця поняття слова ґеноцид. Суть є ще глибшою. Через свої записи він показує нам шлях людини, позбавленої голосу в суспільстві забуття. Очищає нації, роблячи подарунок всьому людству. В цьому новому ракурсі поняття ґеноциду здобуває зовсім нові масштаби, що стосується одночасно заперечення ґеноциду. Мова не йде вже про окремі факти в часі з місцевим впливом, попри весь їх жах. Мова про злочин, що увіковічнюється з плином часу, доки не визнається. І саме це робить злочин проти людства таким жахливим. Тому що продовжує ранити людство. Знаходиться на місці жінки, що варвари вирвали з її утроби дитину, щоб її обезголовити. Злочин сприяє тому, щоб залишився незгладимий слід у часі, і тому, що дитина не може зберегти пам’ять розпотрошеної матері. Однак вбивство є подвійним. Не досліджується тільки рана людства, але й тривалість її існування. Не задовольняється її символічністю, вимагає стигматизації. Розп’яття не задовольняє вбивцю, бо він боїться воскресіння. Вся проблематика навколо ґеноциду криється в тривалості дії, доки ми маємо тенденцію трактувати її як факт. Тому що ми забуваємо нащадків жертв. І, як наслідок, їх вклад у розвиток людства. Тому ми звертаємося до творів Рафаеля Лемкіна. Вони називають нам імена людей, які допомогли людству, як допомагають нам практично відчути втрату, що уособлює ґеноцид для людства. Додатково, дає нам можливість усвідомити, що це стосується не тільки людства сьогодні, але й майбутнього, яке не має шансу народитися, жити, творити. Рафаель Лемкін наголошує на цьому понятті, щоб стала відчутною важливість засудження цього злочину проти людства. Показує також, що ми не можемо задовольнятися лише визнанням. Необхідно перейти до стадії притягнення до відповідальності та, в кінцевому результаті, до покарання тих, хто захотів обезголовити дитину навіть тоді, коли мати була вже розпотрошена. Додатково, визнання не може не бути лише першим кроком відновлення, так як злочин відбувся за допомогою часу. Одночасно, справжньою проблемою ґеноциду, в людському вимірі, є не історичність, так як вона є безсумнівною, але характерність її діахронічності через ґеноцид пам’яті. Злочин проти людства не чиниться тільки проти минулих, але й проти майбутніх поколінь. Це ми повинні мати на увазі, коли досліджуємо ґеноцид, що і є його вкладом.







free counters


Opus