Ходимо по піску,
не оглядаючись на свої сліди,
затерті вітром.
Обтяжені тільки бажаннями,
забуваючи про свої пристрасті.
В пошуках уявного оазису
попадаємо в пастку хиби.
І навіть якщо все ще відчуваємо
присмак піску в роті,
наш язик не шукає іншого
окрім свіжості забуття.
Тому що намагаємось пройти осторонь
повз жах минулого,
щоб жити безхмарно
в удаваному раю.
Але час не забуває нічого,
і його білий перехід над нашими головами
нагадує про страждання жертв,
про муки тих, що вижили.
Тоді, в апогей безвихіддя,
намагаємося перетворити в tabularasa
пам’ять минулого,
і чинимо ґеноцид історії.
Спочатку все так просто, так легко,
що жоден не може встояти перед звабою.
Забуваємо рухи минулого,
потім згадку про вчорашнє,
в кінці, свою ідентичність,
і, в свою чергу, робимось
варварами пам’яті.