Αδιαφορώ,
αν θα ζήσω στην Ουκρανία ή όχι.
Αν θα με θυμηθούν ή με ξεχάσουν
στη χιονισμένη ξενιτιά –
Αδιαφορώ.
Μεγάλωσα στη σκλαβιά, ανάμεσα στους ξένους,
δε μ’ έκλαψαν οι δικοί μου,
και στη σκλαβιά, κλαίγοντας, θα πεθάνω.
Μαζί μου θα τα πάρω όλα,
ούτε ίχνος δε θα αφήσω
στη δοξασμένη μας Ουκρανία,
δική μας – κι όμως ξένη γη.
Δε θα θυμηθεί ο πατέρας τον γιο,
δε θα πει στον γιο του – Προσευχήσου!
Προσευχήσου, γιε μου, για την Ουκρανία,
κάποτε τον σκοτώσανε.
Αδιαφορώ,
αν θα προσεύχεται αυτός ο γιος ή όχι…
Αλλά δεν αδιαφορώ,
αν την Ουκρανία κοιμίσουν οι κακούργοι
και στη φωτιά, οι πανούργοι,
λεηλατημένη, την ξυπνήσουν…
Αχ, γι’ αυτό, δεν αδιαφορώ.

Μεταξύ 17 Απριλίου και 19 Μαΐου 1847, Αγ. Πετρούπολη

Мені однаково

Тарас Шевченко

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру.
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись,
Молися, сину, за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.Петербург